Історія МЦКМ

Міжнародний центр культури і мистецтв у м. Києві більш відомий як «Жовтневий палац» (належить Федерації профспілок України) — пам'ятка архітектури, спроектована і побудована у 1843  р. відомим архітектором Вікентієм Беретті.

Жовтневий палац - одна з найбільших у Києві театральних й концертних зал: вміщує понад дві тисячі глядачів.

Пам’ятка архітектури

Цей архітектурний шедевр доби класицизму був побудований за проектом архітектора Вікентія Беретті у стилі ампір. Завершив роботу батька його син архітектор Олександр Беретті. Ще у 19 ст. ця будівля була важливою містобудівною домінантою в забудові центральної вулиці Києва - Хрещатика. Тут протягом 75 років (1843-1918 рр.) діяв один з найпрестижніших та відомих у тодішній Російській імперії навчальний заклад – Київський інститут шляхетних дівчат. (Докладніше: Київський інститут шляхетних дівчат).

З боку вулиці Банкової Палац схожий на величний фрегат, який, пливучі дніпровськими водами, нібито причалив до берегу та й завмер у своєму величному зачаруванні, ось вже третє століття поспіль любуючись красою стародавнього Києва. З парадного входу будівля прикрашена елегантно-величною напівротондою, обрамленою на всю висоту головного фасаду колонадою корінфського стилю. Споруда має три поверхи, головний вхід із гранітними сходами і балюстрадою, балкони оздоблені огорожами художнього чавунного лиття. За часів Інституту шляхетниць тут діяли католицька каплиця та православна Олександрівська церква, у будівлі розташовувались лікарня, учбові кімнати, зали для фізичних вправ, бібліотека, господарчі сектори.  

У 1903 - 04 рр. до південно-східної частини будівлі було добудовано двоповерховий цегляний корпус з чотириколонним тосканським портиком (теперішній «Кінопалац»), в якому тоді розмістили квартири службовців, їдальню та малу залу для зібрань. Прибудова з'єднується з основним корпусом Інституту двоярусним переходом з широкою напівциркульною аркою.

Інститут шляхетниць як осередок культури

Київський інститут шляхетних дівчат був заснований у 1838 році за ініціативи тодішнього Київського генерал-губернатора Василя Левашова. Його в цьому підтримав  сам імператор Микола І, виділивши з казни 500 тис. рублів.

Інститут був першим та єдиним такого роду учбовим закладом у Києві. Спочатку його розташували в будинку фельдмаршала Ф. Остен-Сакена (на розі сучасних вулиць Інститутської і Шовковичної) допоки у 1843 році він не отримав власну нову будівлю – ту, яку сьогодні ми знаємо як Палац культури та мистецтв «Жовтневий палац».

Ідея створення пансіонату полягала в тому, щоб дати можливість дівчаткам з збіднілих дворянських сімей Київської, Волинської та Подільської губерній отримати освіту та виховання. Але й дівчата із заможних сімей теж могли вчитися тут за гроші. Навчання тривало 6 років і навчатися в Інституті було дуже престижно. За перші 50 років існування закладу освіту в ньому отримали майже 10 тис. учениць.

З інституту вийшло немало відомих особистостей, які здобули визнання як у області мистецтва так і в науковій сфері. Серед випускниць можна назвати імена письменниці Олени Пчилки (матері Лесі Українки), оперної співачки Н. Забіла-Врубель, піаністки А. Тальберг та ін. Люди старшого покоління добре знають одну з найулюбленіших актрис радянського кіно 50-60-х років Любов Добржанську, також випускницю київського Інституту шляхетниць. Вона знімалася у таких відомих кінострічках Е.Рязанова як «Бережись автомобіля» та «Іронія долі або з легким паром», де блискуче зіграла ролі мам головних героїв.

На початку 20 ст. в Інституті викладали кращі професори Київського Університету Св.Володимира (нинішній Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Серед них – М.А. та М.Х. Бунге, Ф.М. Гарнич-Гарницький, П.Г. Житецький, В.С. Іконников, М.І. Костомаров, М.К.Ренненкампф, Р.Е. Траутфеттер, В.Я Шульгін, професор Київської Духовної Академії В. Рибинський, архітектор Є. Єрмаков, лікар К. Трітшель, інші відомі вчені. Починаючи з 1865 р. та з перервами до 1904 р. в Інституті викладав Микола Лисенко – відомий композитор, основоположник української класичної музики, диригент, піаніст, фольклорист та громадський діяч.

Період після революції 1917 р.

У будівель як і у людей є власна, інколи драматична доля. У колишнього Інституту шляхетних дівчат за більш ніж два віки існування вона видалась насправді визначною.

У 1918 році відразу після революційних подій у Російській імперії жіночий пансіонат в Києві закрили. Після цього Наркомат соціального забезпечення УРСР планував відкрити тут Палац дитини (фактично – притулок) для дітей-сиріт (приблизно на 250 осіб). В ньому хотіли облаштувати «кабінет експериментальної педагогіки», зали дитячої творчості, кружки ручної і спеціальної праці для дітей, де вони змогли б отримати художню та музичну освіту. Але у 1919 р. за умовами воєнного часу будівлю зайняв 1-й Комуністичний вартовий полк. Після завершення військових дій, у 1923 р. колишній Інститут був переданий у розпорядження Вищій військово-педагогічній школі.

Пізніше головний корпус закріпили за Військовою школою повітряного флоту, а у березні 1925 року на будинок претендувала Рада нацменшин, плануючи відкрити тут Будинок народів Сходу. Однак, Київський губвиконком їй в цьому відмовив. Тоді у будинку розмістили Комісію комунального господарства, Управління комунальних підприємств і Окружне архітектурне управління. Наступними господарями приміщень, де колись вчилися шляхетні дівчата, стали студенти декількох інститутів і технікумів міста. Одночасно тут було розташоване одне з загальноміських гуртожитків, в якому мешкали понад 1200 студентів. 

Згодом президія Київської міськради передала будівлю в оренду Комуністичному університету. До 1934 р. тут розміщувався ще один навчальний заклад - Вища сільськогосподарська школа ім. С. В. Косіора з гуртожитком, а також комісії радянського і партійного контролю Київської області і бібліотека Сільськогосподарської академії. У зв’язку з переведенням в 1934 р. столиці України з Харкова до Києва триповерховий головний корпус і всі інші будови в садибі колишнього Інституту були призначені під Державне політичне управління УСРР. Пізніше будівлю віддали Київській ЧК (Надзвичайна комісія). А пізніше тут розмістився головний репресивний орган тих часів - Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) УРСР.

Тоді настав жахливий період в історії величної споруди архітектора Беретті. У її напівпідвальному приміщенні, де в інститутські часи були комори, кухня, баня і житло для прислуги, відкрили в’язницю. Існують відомості, що за часи сталінських чисток в ній проводились жорстокі допити і тортури так званих «ворогів народу», серед яких  члени організації «Об'єднання українських націоналістів», представники української творчої інтелігенції та ін.. Засуджених НКВС тут же страчувало, а жертви на вантажівках вивозили до Лук’янівського цвинтаря та Биковнянського лісу, де таємно закопували.

На згадку про ці трагічні події з ініціативи товариства «Меморіал» за рішенням Київської міської ради 16 лютого 1992 р. на майданчику перед будинком нинішнього Жовтневого палацу було встановлено Пам'ятний знак жертвам сталінського режиму.

Відбудова будівлі МЦКМ після фашистської окупації Києва 1941-43 рр.

У роки 2-ї Світової війни під час окупації Києва фашисти розмістили в приміщенні колишнього Інституту свої адміністративні служби та міську управу. При звільненні столиці від німецько-фашистських загарбників о 1943 році в результаті вибухів та бомбувань значну частину будинку було зруйновано. Його центральний корпус згорів. Після завершення війни будівля тривалий час стояла у руїнах. Однак, в деяких уцілілих приміщеннях оселилися сім’ї тих, хто втратили своє житло. І лише у 1952 році, коли було ухвалено рішення про початок відновлення будівлі величної будівлі на Хрещатицькому пагорбі під Палац культури промислової кооперації, останніх її мешканців було виселено.

Першими із запропонованих проектів пропонувалося зруйнувати залишки фасаду та фактично здійснити нове будівництво. У такому випадку від унікальної пам’ятки архітектури ХІХ ст.  нічого б не лишалося. Але у ті часи переміг здоровий глузд і Уряд усі подібні проекти відхилив. Трохи пізніше у рамках відновлення зруйнованого Хрещатика в 1946 р. пропонувалось на цьому місці побудувати висотний готель. Тоді ж отримала схвалення пропозиція розташувати на цьому місці Академію архітектури та Будинок архітектора. Однак, в результаті був затверджений проект реконструкції, розроблений групою архітекторів під керівництвом О. І. Заварова, який був максимально наближеним до задуму геніального Беретті та має вигляд сучасного МЦКМ.

Відбудову Палацу у 1952-1957 роках було проведено не за рахунок держави, а за кошти громадської організації "Промислової кооперації УРСР".  Відновлення споруди стало воістину всенародною справою: разом з тисячами робітників, студентів та людей різних професій у роботах брали участь видатні діячі культури і мистецтва, серед яких: Максим Рильський, Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Левко Ревуцький, Авмросій Бучма, Наталія Ужвій, Гнат Юра та ін. Тоді ж люди і почали називати палац, який вони підіймають із руїн, Жовтневим. Мабуть, це було пов’язано з тим, що вулиця, на якій вони разом  працювали, тоді носила співзвучну назву – вул.. Жовтневої революції (пізніше – Інститутська).

При відбудові вигляд торцевих фасадів будівлі зберегли, а тильний фасад набув іншого вигляду у зв'язку з прибудовою до нього зали на 2200 місць зі сценою і кулуарами. Усі внутрішні приміщення довелося відбудовувати заново та повністю перепланувати. Інтер'єри палацу було прикрашено ліпленням у стилі «радянського ампіру» 1950-х років. В їх оформленні використовувались деталі зі штучного мармуру різних кольорів, мармурові у поєднання з мозаїкою підлоги, широко застосовувались червонодеревні роботи, олійне фарбування стін. Із природного білого мармуру Ходоровських кар’єрів виготовлялись балясини і поручні балкону головного фойє і парадних сходів та зроблено облицювання їх східців.

В колишньому житловому корпусі (нині - «Кінопалац») розмістили лекційну залу на 320 місць і спортивну залу. До центрального входу Палацу добудували оригінальну півротонду з невисоким кам’яним ганком. А на схилі пагорба перед головним фасадом з вул. Інститутської (тепер – Алеї Героїв Небесної Сотні) було споруджено гранітну підпірну стіну з балюстрадою та розгорнутими у обидві сторони масивними сходами.

24 грудня 1957 р. посталий з руїн Палац культури гостинно відчинив двері для своїх відвідувачів. Він став найулюбленішим осередком культури для киян та елегантною архітектурною прикрасою центру Києва. За цей час понад 40 мільйонів осіб побували у Жовтневому палаці на концертах та різноманітних культурно-мистецьких заходах. І самі шановані з них – це діти, оскільки свята Новорічної ялинки під дахом Палацу відразу стали традиційними у столиці.

Перетворення Інституту на Жовтневий палац культури

Після реконструкції 1950-х рр. чудова піднесена над Хрещатиком новобудова отримала назву Жовтневий палац культури. У зв'язку з ліквідацією Промислової кооперації у 1960 році він перейшов у власність профспілок УРСР і став найбільшим у столиці України концертним майданчиком, яким і лишався аж до відкриття у 1970 р. палацу «Україна».

Глядацька зала Жовтневого палацу активно використовувалася як владою так і громадськими організаціями для проведення з'їздів, конгресів, конференцій, офіційних заходів. Саме тут 23 жовтня 1965 р. відбулась урочиста церемонія з вручення Києву медалі «Золота Зірка» міста-героя. А у квітні 1966 р. гостем комсомольського з’їзду у стінах Жовтневого перебував космонавт №1 у світі Юрій Гагарін. 

Жовтневий палац завжди проводив велику культурно-масову роботу. Його з повним правом можна назвати кузнею талантів. Адже, свої перші кроки у велике мистецтво саме з цієї сцени зробили такі відомі артисти як Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов'яненко, Белла Руденко, Анатолій Мокренко, Юрій Гуляєв, Діана Петриненко, Степан Турчак та багато ін.. Тривалий час у Палаці діють мистецькі дитячі студії та школи, у гуртках художньої самодіяльності, народних ансамблях, творчих об'єднаннях та клубах займаються десятки тисяч юних вихованців.

Сучасний період

Вже за часів Незалежності України у 1993 році вулиці, що прилягає до Хрещатику, на якій розташований Жовтневий Палац, повернули її історичну назву - Інститутська.

МЦКМ на сьогодні є справжнім центром духовності столиці України. Заклад належить Федерації профспілок України – наймасовішому громадському об’єднанню країни.

Окрім концертів популярних артистів світової естради та представників сучасних видів мистецтва тут проходять з’їзди, міжнародні конференції, симпозіуми, семінари, а також відбуваються творчі зустрічі з вітчизняними діячами культури, письменниками, композиторами, народними депутатами.

У палаці діють такі творчі колективи:

Народний хореографічний ансамбль народного танцю «Горлиця»

Народний оркестр народних інструментів імені Вікторії Васильєвої

Народний ансамбль класичного балету «Просвіт»

Народний фольклорний вокальний ансамбль «Співаночка»

Народний джазовий оркестр «Музична лабораторія» та ін..

Аматори МЦКМ своїм мистецтвом здобули визнання не лише в Україні, а й далеко за її межами: в Італії, Франції, Німеччині, Фінляндії, Канаді, Португалії, Японії, США, Польщі, Угорщині тощо.

На сьогодні Жовтневий палац - один з найкрасивіших та найбільших в Києві концертних залів.

Під його затишним дахом створено великі концертні зали, просторі фойє, діють сучасні класи для творчих занять. У залах МЦКМ регулярно проходять виставки живопису та фоторобіт, виробів народної творчості, проводяться конкурси і фестивалі. Зі сцени Жовтневого виступають професійні і самодіяльні творчі колективи.

 За часи новітньої історії України Жовтневий палац пережив дві революції – 2004 та 2014 рр., коли він став прихистком  для мітингуючих. Після трагічних подій Революції Гідності 2013-14 рр. депутати Київради у 2015 р. прийняли рішення перейменувати ділянку вулиці Інститутської, де гинули від куль снайперів евромайдановці. Відтоді МЦКМ знаходиться за адресою: м Київ, Алея Героїв Небесної Сотні, 1.